Історія струнного відділу Уманського музичного училища починається із часу заснування училища у 1963 році. Першим викладачем скрипки була В.О.Ніколаєва. У 1965 році із Ташкента за об’явою приїхали Я.І.Грін (віолончель) і М.І.Хайков (скрипка). Завдяки М.І.Хайкову можна говорити про зв’язок уманської скрипкової школи з іменем Л.Ауера, тому що викладач відділу, завідуючий відділом, керівник ансамблю скрипалів був учнем І.В.Добролинця, який в свою чергу навчався у великого музиканта і педагога. Професіонал високого класу, вимогливий викладач, непересічна особистість, інтелектуал, Михайло Ілліч, без сумніву, вплинув не тільки на своїх учнів, на роботу відділу. Позитивні результати спілкування з ним відчували викладачі інших відділів. До його думок прислухались, з ним радились як з музикантом, з колегою, з людиною. До роботи в Уманському музичному училищі М.І.Хайков працював концертмейстером в оркестрі Ташкентського театру опери і балету. Та, відчувши внутрішню потребу вчити, а точніше, – ділитися з іншими тим, що знаєш і чим володієш сам, присвятив себе педагогічній діяльності. Він був тим педагогом, що весь процес технічного формування учня підпорядковував художньо-виконавським завданням. Не могло не викликати захоплення його вміння майстерно підводити загальну основу під вирішення, здавалося б, зовсім різних виконавських завдань, сміливо „докопуватись” до самого коріння проблеми, що виникла, майстерно прояснюючи навіть найскладнішу ситуацію, піднімаючи свої методичні висновки до рівня найважливіших методичних узагальнень. За накопиченням деталей він безпомилково знаходив суть явища, умів бачити те спільне, що водночас, на перший погляд, несумісне у музиці. Михайла Ілліча завжди турбувало, щоб його учні не зупинялися у своєму розвитку, постійно збагачували свій духовний світ. Випускники його класу регулярно вступали до консерваторій. Серед перших випускників струнного відділу – Михайло Чечельницький (зараз живе і працює в Ізраїлі), Борис Левенберг (закінчив Ростовську консерваторію, член союзу композиторів Росії та Ізраїлю), Л.Шкуро та О.Зелінська (випускниці Київської консерваторії ім.П.І.Чайковського, артисти симфонічного оркестру Запорізької філармонії). Разом із М.І.Хайковим довгий час працював викладачем з класу скрипки та альта Ю.М.Александров, випускник Московського інституту мистецтв ім.Гнесіних. За роки існування училища його випускниками на струнному відділі були 225 студентів, із них 62 вступили до консерваторій та вищих навчальних закладів. Вони стали студентами Київської, Одеської, Донецької, Львівської, Астраханської, Казанської, Мінської консерваторій, а також Московського інституту ім.Гнесіних, Воронезького, Харківського інститутів мистецтв, музично-педагогічних інститутів Києва, Вінниці, Кривого Рогу, Миколаєва, Кіровограда. Близько 20 років віддала роботі з учнями-скрипалями на відділі струнних інструментів випускниця Уманського музичного училища з класу скрипки А.І.Мірошниченко. Вона навчалась у Ю.М.Александрова. Студенти Анни Ісааківни брали участь у всеукраїнських конкурсах виконавців на струнних інструментах. На одному з таких конкурсів у м.Херсоні Ю.Джміль став дипломантом. У 80-ті роки завідуючою відділом струнних інструментів працювала Л.С.Вознюк (клас віолончелі), яка зробила вагомий внесок у розвиток та пропаганду цього інструмента. Вона брала активну участь у концертах як солістка, так і як учасник камерних ансамблів. Студентські ансамблі під її керівництвом брали участь у конкурсі камерних ансамблів у м.Одесі. Свій внесок у виховання юних музикантів внесли Ф.Л.Сапєга, І.М.Шевцова, І.Ю.Сметанін. Біля 20 років відділі струнних інструментів працювала випускниця училища Р.М.Рибченко, що виховала лауреатів Всеукраїнського конкурсу виконавців на струнних інструментах в м. Донецьку – Гніду В. та Паламарчук А. Роком пізніше Гніда В. стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу альтистів в м.Львові. Нині вона закінчила Київську музичну академію і пройшла стажування у Бельгії. Серед викладачів відділу, що були в минулому його студентами, завідуюча відділом оркестрових струнних інструментів І.Г.Каліновська, яка у свій час навчалася у М.І.Хайкова. Вона закінчила Одеську державну консерваторію ім. А.Нежданової з класу скрипки доцента З.І.І стоміної, яка в свою чергу навчалась у видатного російського педагога і музиканта, професора Московської консерваторії Ю.І.Янкелевича. Вона випустила більше 30 студентів. Її випускники працюють в оркестрах, музичних закладах України та за її межами займаються педагогічною,виконавською і науковою діяльністю. Нещодавно викладацький склад відділу поповнився випускниками училища. Це А.Є.Барба, О.С..Коваленко та Л.Ю.Поліщук.

Слово про наставника. Михайло Ілліч по праву вважається легендою Уманського музичного училища. З його іменем пов’язано створення і розвиток струнного відділу училища, успіх його учнів і творчих колективів – ансамблю скрипалів і симфонічного оркестру, якими він керував впродовж майже 20 років. З вуст у вуста, з покоління у покоління студентів Уманського музичного училища передається безліч цікавих фактів і майже неймовірних, але реальних історій, пов’язаних з життям і діяльністю Михайла Ілліча. І всі вони – свідчення великої шани і любові до справжнього музиканта, висококласного педагога, непересічної особистості. Шлях його у музику був далеко не простим. Вчитися грі на скрипці він почав рано. Та вчитель його мешкав в іншому населеному пункті, і добиратись туди доводилося електричкою. Якщо вчителя не було вдома, його дружина не пускала хлопчика до хати, і він годинами просиджував на вулиці, на порозі будинку, в очікуванні уроку. Заняття були нерегулярними, та бажання грати було сильнішим за усілякі обставини. Майбутній музикант учився, надійно вбираючи ті крихти знань, що уривками попадали у його дитячу свідомість. А талант, наполегливість у самостійній роботі і величезне бажання стати скрипалем дали результати і змогу вступити до Харківської консерваторії в клас І.В.Доброжинця, учня Л.С.Ауера. Та доля не жалувала талановитого юнака, і після ІІІ курсу він, як син репресованої, був відчислений із консерваторії. Потім були армія і війна, яку М.І.Хайков пройшов з першого до останнього дня. У складі духового оркестру він об’їздив усі фронти, а після закінчення війни відновив форму і влаштувався на роботу в оркестр Узбецького театру опери та балету в м.Ташкенті. Він став концертмейстером оркестру, його цінував та поважав керівник і головний диригент, народний артист СРСР М.А. Ашрафі. Крім роботи у театрі, М.І.Хайков займався педагогічною діяльністю: він мав свій клас у десятирічці, і нерідко його учнів, як перспективних, брали в столичну ЦМШ при Московській консерваторії. Ансамбль скрипалів, яким керував Михайло Ілліч, був постійним учасником урядових концертів. Там же, у Ташкенті, М.І.Хайков блискуче закінчив навчання, перерване обставинами та війною. Йшов 1966 рік. У столиці Узбекистану трапилось лихо глобального масштабу – землетрус, що зрівняв із землею третину міста, зруйнував сотні тисяч людських доль. Михайла Ілліча врятувало диво: він встиг вибігти на вулицю, тримаючи в одній руці документи, а в другій – скрипку. І хто знає, як би склалася доля музиканта, якби не об’ява, що з’явилася у газеті «Советская культура», де повідомлялось про те, що у щойно створене у м. Умані музичне училище потрібні спеціалісти. І він поїхав. Можливо, обираючи саме цей шлях, він вкотре випробовував долю, хотів переконатись у тому, наскільки може допомогти людині, яка присвятила життя скрипці, зцілитись від професійних недугів, втілити мрії, стати для нього «поводирем» на тернистих шляхах мистецтва. Не секрет, що педагог у виконавці формується пізніше, ніж музикант. Потрібні досвід і час, перш ніж викристалізуються принципи, що дозволять об’єктивно і справедливо оцінювати гру інших, безпомилково вгадувати течію багатьох подій, намічаючи перспективи учня. Мабуть, Михайло Ілліч відчув потребу учити, тобто ділитись з іншими тим, що знаєш і чим володієш. М.І.Хайков був людиною складною і протирічною. Та протиріччя ці відображали багатство та розмаїття його творчої натури. У ньому природно поєднались вміння співпереживати грі учня з твердим раціоналізмом, захоплення талантом і безапеляційністю об’єктивного аналізу. Залишаючись відданим традиціям російського мистецтва, втілюючи у життя заповіти одного із засновників вітчизняної школи скрипки Л.С.Ауера, вчителя свого наставника І.В.Доброжинця, він ніколи не копіював їх досвід, а формував своє розуміння законів скрипкової гри. Все це підтвердило за ним репутацію одного із найбільш авторитетних педагогів училища. Займаючись з учнями, М.І.Хайков надавав важливе значення питанням постановки. Він не розглядав її як тільки технологічну проблему. Це було лише одним із чинників, що допомагають у роботі над звуком, характером, а врешті-решт приводять виконавця до кінцевого результату – художнього виконання твору. При складанні індивідуальних програм на молодших курсах він був дещо педантичним: існувало ряд творів, повз яких, по суті, не міг пройти жоден учень його класу. Так, на І курсі вважалось за необхідне виконання однієї із сонат Г.Генделя. Матеріал генделівських сонат він вважав дуже вдалим для вдосконалення культури звучання, вивчення класичної техніки переходів у позиції, придбання навичок контрольованої вібрації, виховання строгого художнього смаку. Далі вивчались Шпор, Моцарт. Як педагог М.І.Хайков вбачав велику цінність концертів Моцарта у розробці особливих прийомів звуковидобування, у виявленні образної індивідуальності кожної теми, у чергуванні контрастних, дуже рухливих інтонаційних структур. Саме у цій рухливості, «капризності» моцартівської фрази Михайло Ілліч бачив головну складність виконання цієї музики. Не менш необхідною, на думку М.І.Хайкова, була робота над інструктивним матеріалом. Учні обов’язково знайомились із складнощами етюдів Р.Крейцера, П.Роде, Я.Донта. Багато уваги приділялося і аплікатурі, вибір якої завжди був у нього підпорядкований художній стороні музики. Разом з тим, він не забував про значення так званої раціональної аплікатури, застосування якої дозволяє вдосконалювати технічну майстерність скрипаля. Хайков не приймав пасивного виконання, але й боровся з перебільшеннями – темповими та агогічними. Він повторював слова Л.Ауера: «Навіщо ви граєте так швидко? Завжди знайдеться скрипаль, що гратиме швидше, ніж ви...». Часто Михайло Ілліч застосовував методику запитань, намагався за допомогою них вивести учня на правильне вирішення проблеми, що виникла. Невід’ємною частиною кожного уроку був безпосередній показ на інструменті. Хайков до тонкощів опанував механізм скрипкової гри і був чудовим виконавцем, умів за допомогою своєчасної поради допомогти учневі у роботі, спрямувати його думку у правильному напрямку в оволодінні тим чи іншим технічним прийомом. У цьому відношенні він мав виняткове педагогічне чуття, знав, що треба і чого не треба роботи у кожному окремому випадку, причому знав це точно і ясно.. Михайло Ілліч не шукав легких шляхів у педагогіці, ніколи не прагнув легкого успіху, був далеким від потакання слабкостям учнів, спрощення творчих завдань. Навпаки, іноді здавалося, що він ставить за мету йти до завідомо недоступних вершин. Однак у процесі роботи було видно, що такий безкомпромісний підхід тільки й може бути по-справжньому плідним: у боротьбі за недосяжне музикант виховує свою індивідуальність і оволодіває доступною для себе ступінню досконалості. І не раз був правий Гете, коли стверджував: «Високі цілі, хоч би і невиконані, дорожчі нам за низькі цілі, хоч би і виконані» Часто учні відвідували уроки один одного, незважаючи на те, з ким він займався. Адже, слухаючи своїх товаришів, ти й сам переймаєш принципи у роботі педагога, загальну направленість його методики, накопичуєш пасивний досвід. В учня з’являлась впевненість у собі, переконливість у своїй інтерпретації, у міцній техніці, бо він відчував, що за ним стоїть могутня школа – його педагог, реальний носій знань, умінь, досвіду, традицій. (І.Г.Повзун, випускниця відділу струнних інструментів, 1984 рік)